Plastic Surgery Doctors

Життя між кулями: Вікторія відповідальна за українське майбутнє

Життя між кулями: Вікторія відповідальна за українське майбутнє
343266 ПЕРЕГЛЯДІВ

У 2022 році Вікторія Тептюк закінчила навчання в Бобровицькій гімназії на Чернігівщині. Із дитячого садочка брала активну участь у художній самодіяльності. А в 2015 році четвертокласниця Вікторія написала вірш про війну і виборола третє місце в номінації «Десь на дні мого серця» літературно-мистецького конкурсу «Добридень тобі, Україно моя!».

У наступних роках піднімалася на другу сходинку переможців цього конкурсу. У п’ятому класі стала переможцем районного конкурсу і лауреатом обласного конкурсу імені Тараса Шевченка «Об’єднаймося ж, брати мої!», а в 10 класі – лауреатом Всеукраїнського конкурсу творчих робіт учнівської та студентської молоді імені Миколи Гоголя. Були перемоги в районних і обласних етапах літературно-історичних олімпіад учнів і студентів.

Іще талановита дівчина була срібним призером у складі народного аматорського танцювального дитячого колективу «Ярославна», нагороджена дипломом за друге місце в змаганнях з міні-футболу, у турнірі з шашок піднялася з третього місця (2017) до першого (2019). І нарешті – долучилася до всеукраїнських «рекордсменів» із ЗНО.

Як Вікторії це все вдається? Її батько Сергій Олександрович вважає: «Вона уміє сама себе самоорганізовувати».

Інтерв’ю з Вікторією Тептюк я розпочав із запитання: що вона очікує від життя і як особисто долучається до досягнення наміченого?

– Перед війною я жила простою, практичною мрією: вивчитися на вчителя англійської мови, потім закріпити ці знання у англомовних країнах світу, щоб на глибокій базі навчати співвітчизників, і самій розширити доступ до літератури й науки в оригіналі англійською мовою.

Коли ж почалася війна і рашистська техніка проїхалася околицями Бобровиці, а кілька сусідніх сіл окупувала, у мене змінилося оте «просте» бажання. Ні, я не подумала про виїзд кудись за кордон, бо й батьки – Сергій Олександрович і Таміла Миколаївна – теж це не планували, хоч, крім мене, в них є й молодша доця – моя сестричка, теж відмінниця. Але для одержання вищої освіти я обрала, можна сказати, серйозніший факультет, де вивчають міжнародну економіку. Правда, батьки радили вивчати міжнародні відносини, з цим дипломом більше шансів знайти хорошу роботу за кордоном. До того ж, у гімназії ми практично не вникали у питання економіки, ще й міжнародної.

Працюючи над завданнями олімпіад з літератури й історії, я належно обізнана й із тими фактами, що всі передові країни світу досягли своїх вершин, передусім добротного забезпечення проживання своїх громадян, завдяки грамотному розвитку вітчизняної економіки. Якось прочитала слова першого післявоєнного канцлера Німеччини Аденауера: «Економіка – наша доля». І це не просто гарні слова – це доведено історією. Такі приклади є не лише в Європі, а й на всіх континентах.

Я ж прагну не тільки заглибитися в теорію науки з міжнародної економіки (я вже першокурсниця), а й вивчити передовий досвід розвитку успішної економіки безпосередньо в передових країнах, щоб з теоретичним і практичним багажем бути потрібною рідній землі. Бо навіть із обмеженої інформації про стан української економіки відчуваю, що нашій воюючій країні дуже не вистачає світового економічного досвіду...

– Із майбутньою професією ти визначилася, вже студентка, але над вирішенням ще яких питань ти «сама себе організовуєш»?

– Я навчилася читати ще в до школи, відтоді багато читаю, останні роки – тільки українською мовою. Непокоїть передусім те, що багато моїх ровесників взагалі не читають рідну літературу. Намагаюся декого з друзів заохотити до читання українських книжок, що мені сподобалися, але, дуже шкода, таких книжок мало видається. Маю на увазі брак тієї літератури, котра виховує, «шліфує» мораль, людяність, совість, любов до ближнього, гамує ненависть і люту злість, при якій язик працює швидше мозку.

Україномовні журнали, дитячі та молодіжні газети – теж у великому дефіциті. Про цю проблему не лише говорю, а й перший особистий внесок зробила: мої батьки фінансово допомогли мені видати першу книжечку з оповіданнями, ясна річ, українською мовою. Але це – крапля в океані. Її неможливо помітити серед безмежного простору історичної й політичної белетристики. Початок, як відомо, – найскладніша частина будь-якої роботи. Сподіваюся, хтось із моїх читачів замислиться над певною поведінкою моїх літературних героїв, їхніми думками…

– Отже, ти, по суті, долучаєшся до виконання найважливішого завдання цивілізації – навчити людину мислити? Саме таке завдання визначив найвидатніший американський винахідник світового рівня Томас Едісон.

– По правді сказати, ніколи не задумувалася над виконанням цього надзавдання, але давно стурбована певними бездумними діями дорослих людей, в тому числі окремих політиків і представників влади…

– А серед простолюдного електорату таких «бездумних» не бачиш? Майже шістдесят років тому Олесь Гончар казав словами свого літературного героя роману «Собор»: «Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море, і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним…». Зараз таких байдужих немає?

– Повно, хоч греблю гати. Але тепер вони не настільки байдужі, як ділові на гарні слова й обіцянки. А вже якщо комусь дадуть якусь благодійність – днями в піарі купаються. Хоча в народі давно помічено, що страшна не нужда, а байдужість. Хоча он і в нашій невеличкій Бобровиці багато людей зайняті роботою, працюють на вітчизняну економіку, на свої родини, наповнюють бюджет. Я з мамою, іншими дорослими допомагаємо армії, виготовляємо маскувальні сітки, допомагаємо продуктами, харчуванням і коштами. Одне слово, було б бажання допомагати ділом, і те діло знайдеться! У нас воно є.

– Оце слухаю твої зрілі розмірковування, закиди дорослим, а на думку спливають слова відомого нашого байкаря Леоніда Глібова: «Кому вона потрібна така дитина, вустами якої глаголить істина?». Більш за все, зі слів такої правди сформую й «червону лінію» цього інтерв’ю.

– Знову ж, я не переймаюся тим, хто як оцінить мою громадянську активність. Бо не хочу бути серед тих, хто стоїть осторонь суспільних проблем, бути байдужою до них – таких в народі називають руйначами, ототожнюють їх з тими, хто власноруч щось руйнує.

У п’ятому класі я одержала районну і обласну грамоти за перемогу в конкурсі імені Тараса Шевченка під назвою «Об’єднаймося ж, брати мої!». Чи не з тих пір задумуюся над поділом українців на західняків і східняків. Доділилися…

Недавно ми з друзями взялися за виправлення цієї бездумної помилки дорослих. У Бобровицю приїхали хлопці-біженці з Донецька і Маріуполя. Своїм дружнім, теплим ставленням до них ми продемонстрували, що вони для нас як рідні, що ми одна нація – споконвік українська. І «східняки» це належно оцінили.

Знаю, що в населених пунктах нашої громади тепло зустріли й інших переселенців, надали їм допомогу й роботу. Тобто, ми, молоді, не тільки закликаємо до об’єднання всіх українців у цей лихий час війни задля перемоги над ворогом, а й особистими дружніми діями це демонструємо. Так, нам бракує життєвого досвіду, але ми швидко вчимося робити добро співвітчизникам, інколи нагадуючи, що й вони, дорослі, – теж діти, але трохи постаріли. Може, й тому довше прозрівають. Ми, молодші, будемо їм допомагати.

 

Інтерв’ю записав Григорій ВОЙТОК

Світлина автора

Теги: Незалежнийукраїнськиймедіаuacenter.media НезалежнийукраїнськиймедіацентруЄвропі ГригорійВойток IMF Independentmediaforym uacenter.media Чернігівщина Бобровиччина ВікторіяТептюк ВійнаУкраїна МолодьУкраїни
Plastic Surgery Doctors
Мої відео